З 4-х до 5-ти років

Вірші

ЗРОСТАЄМО У ПРАЦІ

Т. Коломієць

ХЛІБ

Принесли хліб. На столі поклали. Пахучий, теплий ще. Із шкоринкою золотавою. Це від вогню позолота в нього. Та не тільки від вогню. Золоте зерно на борошно мололи. А зерно в золотому колоску на стеблині золоченій гойдалося, срібною росою вмивалося. Золоте проміння сонячне в себе увібрало. Від сонця позолота в хліба. Та чи тільки від нього?  Золоті роботящі руки зерно у ріллю посіяли. Урожай доглянули й зібрали. Роботящі руки зерно змололи, тісто замісили, хліб спекли. Роботящі руки в дім його принесли, на вишивану

скатертину поклали. І лежить на столі хліб, пахучий, руками роботящими подарований. Лежить ясний, як сонечко, і ніби промовляє: любіть мене, шануйте, їжте та здоровими будьте.

 

М. Коцюбинський

ДЕСЯТЬ РОБІТНИКІВ

Зайшов я колись до одної жінки в хату — Одаркою звали жінку. Дивлюсь, а у неї в хаті так чисто, гарно так: діти умиті, чисто одягнені, обід зварений.

— Як ви встигаєте все поробити? — питаю я в Одарки.

А вона каже:

— Як же мені не встигнути! У мене служить аж десять добрих робітників. Вони мене слухають: що не скажу — зроблять, один одному допомагають!

— Які ж то у вас робітники?

— А ось вони! — засміялась Одарка і поклала на стіл своїх

десять пальців.

 

В. Чередниченко

БАБУСЯ І САНИ

Ішла Бабуся з гори, важке несла... Коли це Сани біжать. Носа вгору задерли.

— Сани, підвезіть,— попросила Бабуся.

— Нам ніколи.

Збігли Сани з гори та й стали. Ні вперед, ні назад.

Коли це Бабуся йде.

— Бабусю, поможіть, вивезіть на гору.

— Мені ніколи,— сказала Бабуся.

І пішла додому.

 

 

 

ЩАСЛИВЕ ДИТИНСТВО

А. Костецький

МОЄ БАЖАННЯ

А я найбільше хочу

Щоб ні війни, ні голоду

Зробити так, щоб діти

Ніхто й ніде не знав,

Були завжди щасливими

Щоб кожен день до кожного

У всьому, всьому світі.

Приходив, як весна!

 

Г. Паламарчук

ДЕ ОЛЯ, ДЕ РОМАШКИ

В легенькій білій льолі

Біжить до гаю Оля.

— Куди ти? — кличе тато.

Поснідай-но спочатку! —

Та Олі не до кашки,

Бо зацвіли ромашки,

Пірнула Оля в квіти —

І вже не розрізнити,

І вже збагнути важко,

Де Оля, де ромашки.

 

М. Познанська

МОЇЙ МАМІ

Мама люба, добра, мила...

Як іще назвать тебе?

Це ж для мене ти пошила

З шовку плаття голубе.

Ти мені читаєш книжку,

Хочеш розуму навчить.

Ляжу спати — ходиш нишком,

Все боїшся розбудить.

Захворію хоч злегенька —

Цілу ніч не будеш спать.

То ж дозволь тебе, рідненька,

За усе поцілувать.

 

Я. Саконська

ДЕ МІЙ ПАЛЬЧИК?

Рукавичку я наділа.

— Ой, куди ж це пальчик діла?

Загубився десь, пропав,

В свою хатку не попав.

Рукавичку я зняла:

— Гляньте, пальчика знайшла!

Пошукаєш — то й знайдеш.

Здрастуй, пальчик, як живеш?

 

Я. Забіла

ОЛІВЕЦЬ-МАЛЮВЕЦЬ

Взяла Яся олівець, олівець-малювець. Сіла Яся біля столу, розгорнула папірець.

Треба тут намалювати отаку здорову хату! Вікна. Дах. Димар на нім. З димара — великий дим! Ось травичка. Ось доріжка. Ось дитинка. Ручки. Ніжки. Ротик. Носик. Голова. І волосся — як трава. Ось на небі сонце сяє. Довгі промені ясні... А в сторонці, під віконцем, квітнуть квіти запашні. У дитинки є спідничка, а на ніжках черевички. Ще їй кошика зроби — піде ляля по гриби.

Ліс такий густий, кошлатий, і дерев у нім багато — все ялинки та дубки. Як щітки, стирчать гілки. А під кожним під дубочком два грибочки, три грибочки, ось чотири, ось і п'ять... Вже нема де малювать!

Ось і блискавка! І грім!

І полився з хмари дощик на грибочки, на дубочки, на ялинку, на хатинку, на малесеньку дитинку, на волоссячко, на кошик ллється дощик, дощик, дощик, ллється швидко, швидко, швидко!

І нічого вже не видко!

— Що ж ти, Ясю, наробила? Зачорнила весь папір! І протерла, і продерла, і пробила аж до дір!..

Яся каже:

— Ай-ай-ай!

Яся каже:

— Це не я! Це такий вже олівець, олівець-малювець!

 

ЩО ПОГАНО, А ЩО ДОБРЕ

В. Сухомлинський

Я ВИРОЩУ ВНУЧКУ, ДІДУСЮ

У садку росте стара вишня. Маленький хлопчик Олесь побачив недалеко від неї маленьку вишеньку та й питає дідуся:

— Дідусю, де взялася ця маленька вишенька?

— З кісточки виросла,— відповів дідусь.

— То це донька старої вишні?

— Так, донька.

— А внучка у старої вишні буде?

— Буде, Олесю,— відповів дідусь,— якщо ти викохаєш оцю маленьку вишеньку, діждешся з неї ягідок, посадиш кісточку — то з кісточки її виросте внучка старої вишні. Олесь задумався.

— Я вирощу внучку старої вишні,— сказав Олесь.

 

Я. Кулик

РОМАСЕВЕ ЯБЛУКО І ПЕТРИКОВА ГРУША

у Ромасевому садку ростуть самі яблуні, тож і вродили там тільки яблука. А Ромасеві закортіло грушки. Підійшов Ромась до тину і почав тихенько перелазити у сусідній садок до Петрика, де жовтіли груші. Раптом зачепився за гвіздок, а штанці дир-дир-р і розірвалися.

Де не взявся Петрик, а в руках у нього соковита червонобока

груша,

— Ромасю,— каже Петрик,— хочеш, я тебе грушкою пригощу, а ти мене яблуком?..

Сидить Ромась на лавочці, тримає Петрикову грушу та й думає: «І чого я так, як Петрик, не здогадався зробити!..»

 

Б. Вовк

ЛІНИВА ОЛЕНКА

Прийшла вранці Оленка в дитячий садок.

— Чого це ти не причесана? — питає вихователька.

— Бабуня не встигла причесати,— каже Оленка.

— А черевички чого брудні?

— Дідусь не почистив.

— А ґудзика чого біля комірця немає?

— То вже я винна,— сказала Оленка.— Забула нагадати

мамі, щоб пришила.

 

М. Стеценко

ГІРКИЙ АПЕЛЬСИН

Оленка сиділа на перелазі і весело махала ногами. В руках вона тримала щось схоже на маленьку диньку. Дівчинка відколупувала оранжеві шкірочки і кидала їх у калюжу.

— Що це в тебе? — підбіг Сергійко.

— Хіба ти не бачиш? — буркнула дівчинка.

— Мандаринка! Така, як мені татко з міста привозив. Пам'ятаєш? Я й тобі давав...

— От і не вгадав!

— А що ж?

— А-пель-син-ка! — сказала дівчинка, і рожева скибочка сховалась у неї в роті.

Дай і мені покуштувати,— попросив хлопчик.

— Вона недобра. Гірка й кисла.

— Та нічого, дай хоч одну скибочку.

— Кажу тобі, що вона погана,— відказала Оленка і скочила з перелазу.

У цю мить апельсин вислизнув з Оленчиних рук і покотився прямо в калюжу. Дівчинка ойкнула й заплакала.

— Чого ж ти плачеш? — здивувався Сергійко.— Вона ж

погана!..

 

ПРИРОДА. НАВКОЛО НАС

Я. Щоголів

ОСІНЬ

Висне небо синє,

Синє, та не те:

Світить, та не гріє

Сонце золоте.

Оголилось поле

Од серпа й коси,

Ніде приліпитись

Крапельці роси.

Темная діброва

Стихла і мовчить;

Листя пожовтіле

З дерева летить.

Здалека під небом,

В вирій летячи,

Голосно курличуть

Журавлів ключі.

 

Леся Українка

ЛІТО КРАСНЕЄ МИНУЛО

Літо краснеє минуло,

Сніг лежить на полі;

Діти з хати виглядають

В вікна... шкода волі!

Діти нудяться в хатині,

Нудять, нарікають:

«І нащо зима та люта?»

Все вони питають.

«Он все поле сніг завіяв,

Хоч не йди із хати!

У замкнуті дивись вікна,

Ніде й погуляти!

Сніг з морозом поморозив

Всі на полі квіти...

Десь зима та не скінчиться»,—

Нарікають діти.

 

7. Суриков

ПЕРШИЙ СНІГ

Білий сніг пухнатий

Падає, кружляє

І на землю тихо

Стелеться, лягає.

І на ранок поле

Білим-білим стало,

Ніби пеленою

Все його заслало.

Темний ліс накрила

Шапка-чарівниця,

І деревам нині

Ще солодше спиться.

Дні такі короткі,

Світить сонце мало.

Ось прийшли морози,

І зима настала.

 

Г. Демченко

ЯЛИНКА

Що за гостя в нас така:

І зелена, і струнка,

Сяє зірка угорі,

На гіллячках ліхтарі,

І ростуть на ній не шишки,

А цукерки та горішки?

 

Я. Калініна

ПРО СНІГОВИИ КОЛОБОК

Гуляли діти в дворі. Ліпили з снігу бабу. Альоша зліпив сніговий колобок. Знайшов вуглинки і поробив очі, знайшов палички і зробив рот і ніс.

Погралися діти, погуляли й пішли знову в дитячий садок. Шкода Альоші колобка надворі залишати, взяв він колобок і поклав у кишеню. Прийшов у дитячий садок, повісив свою шубку в шафочку, а в кишені залишився лежати сніговий колобок. Пообідали діти, після обіду лягли спати. А коли прокинулись, Альоша згадав про свій колобок. Побіг з дітьми до шафочки,

а біля шафочки — калюжка. Що це таке? Відчинили дверцята, подивилися, а з кишені — кап, кап, кап! — вода капає. Подивився Альоша в кишеню, а там немаэ колобка. В мокрій кишені лежать тільки вуглинки і дві палички.

А колобок де?

 

Л. Глібов

ВЕСНЯНКА

«Весна прийшла!

Тепло знайшла!» —

Кричать дівчатка й хлопчики.

«Цвірінь-цвірінь!

Журбу покинь!» —

Клопочуться горобчики.

Все ожило,

Все розцвіло,

І рій дітей привітненьких

На той горбок

Несе вінок

З фіалочок блакитненьких.

 

Т. Шевченко

ЗАЦВІЛА В ДОЛИНІ...

Зацвіла в долині

Червона калина,

Ніби засміялась

Дівчина-дитина.

Любо-любо стало,

Пташечка зраділа

І защебетала.

Почула дівчина

І в білій свитині

З біленької хати

Вийшла погуляти

У гай на долину.

М. Сингаївський

ДЖЕРЕЛО

В полі при долині,

Як вийти за село,

В живій криничці б'ється

Прозоре джерело.

У спеку хлібороби

Сюди частенько йдуть,

І радісно криничці,

Що з неї воду п'ють.

 

Я. Тичина

А Я У ГАЙ ХОДИЛА

А я у гай ходила

По квітку ось яку!

А там дерева — люлі

І все отак зозулі:

— Ку-ку!

Я зайчика зустріла,

Дрімав він на горбку,

Була б його спіймала,

Зозуля ізлякала:

— Ку-ку!

 

Я. Воронько

ЗАЙЧИКА ЗЛЯКАЛИСЬ

Ми ходили по гриби,

Зайчика злякались.

Поховались за дуби,

Розгубили всі гриби,

Потім засміялись —

Зайчика злякались!

 

Леся Українка

НА ЗЕЛЕНОМУ ГОРБОЧКУ

На зеленому горбочку,

У вишневому садочку,

Притулилася хатинка,

Мов маленькая дитинка.

Стиха вийшла виглядати,

Чи не вийде її мати.

І до білої хатинки,

Немов мати до дитинки.

Вийшло сонце, засвітило

І хатинку звеселило.

 

В. Діденко

ТЕПЛИЙ ДОЩ

Ніби з кришталю намисто,

На квіти, гриби, на хвощ

З хмари сіється краплисто

Теплий, чистий літній дощ.

 

М. Познанська

РОМАШКА

На стрункій високій ніжці

Біля річки, на лужку,

У косинці-білоніжці

Стрів я квітоньку таку.

Ясним оком жовтуватим

Усміхалася мені.

Я хотів її зірвати,

А бджола сказала: — Ні!

 

А. М'ястківський

КИЦЯ ПРОКИДАЄТЬСЯ

Киця прокидається —

Лапками вмивається;

Квітка прокидається —

Росами вмивається:

Сонце прокидається —

Хмаркою вмивається.

Ну а ми з сестричкою

Вмиваємось водичкою.

 

В. Сухомлинсьний

ОСІНЬ ПРИНЕСЛА ЗОЛОТИСТІ СТРІЧКИ

Ростуть над ставком дві берези. Стрункі, високі, білокорі. Опустили берези зелені коси. Віє вітер, розчісує їх. Тихо шелестять листям берези. То вони про щось розмовляють. Однієї ночі стало холодно. На траві заблищали білі кристалики льоду. Прийшла до беріз осінь. Принесла їм золотисті стрічки.

Вплели берези стрічки в зелені коси. Зійшло сонце. Розтопило  кристалики льоду. Подивилося сонце на берези й не впізнало їх — У зелених косах золоті стрічки. Сміється сонечко, а берези сумують.

 

Г. Демченко

СПАСИБІ ЛІСНИКОВІ

Нахвалявся мороз усіх в лісі поморозити. Холодних вітрів, лютих хурделиць накликав. Завивали вітри, шаленіли хурделиці. Снігом усе замітали. Скрутно, голодно стало птахам і звірям. Навіть білочка й та засмутилася. Були в неї такі-сякі припаси, та вийшли. А до весни ще далеченько. «Добре їжакові,— думає

білочка,— добре борсукові й ведмедеві: позасинали у своїх схованках під снігом і горенька не знають. А тут, мабуть, доведеться по чужих лісах поживу шукати». Дострибала білочка до узлісся. Аж чує, хтось: шурх-шурх,

рип-рип! Глянула, аж то лісник на лижах пробирається. За плечима у нього тугий мішок, при боці — верболіз та осика в пучечки пов'язані. Підійшов лісник до крислатого дуба. Розклав на снігу свої вінички. Це для зайців. Потім відступив трохи і в простору дуплянку, що висіла на сучку, поклав жолудів, соняшникового насіння, житніх сухарів. Це вже для білочки. Тепер їй не доведеться свою домівку й рідний ліс?" полишати.

 

У ЧАРІВНОМУ СВІТІ КАЗКИ

КОЛОСОК

Українська народна ка.жа

Жило-було двоє мишенят Круть і Верть та півник Голосисте горлечко.

Мишенята тільки й знали, що співали та танцювали, крутились та вертілись.

А півник, тільки починало світати, схоплювався, спочатку всіх піснею будив, а потім брався за роботу. Одного разу замітав півник подвір'я і побачив на землі

пшеничний колосок.

— Круть, Верть! — покликав півник.— Гляньте, що я зна-

йшов!

Прибігли мишенята та й кажуть:

— Його треба обмолотити і з зерна в млині борошна намолоти.

— А хто це зробить? — спитав півник.

— Тільки не я! — закричав Круть.

— Тільки не я! — закричав Верть.

— Добре, я сам зроблю,— сказав півник.

Повернувся півник з млина, кличе мишенят:

— Сюди, Круть, сюди, Верть! Я борошно приніс.

Прибігли мишенята, дивляться, вихваляють:

— От так півник! От так молодець! Тепер треба тісто замі-

сити та пироги пекти.

— Хто буде місити? — спитав півник.

А мишенята знову своє.

— Тільки не я! — запищав Круть.

Тільки не я! — запищав Верть.

Подумав, подумав півник та й каже:

— Мабуть, мені доведеться.

Замісив він тісто, наносив дров, затопив піч і спік у печі

пироги. Поклав він пироги на стіл, а мишенята тут як тут.

X кликати їх не довелося.

Ох, і голодний я! — пищить Круть.

Ох, і їсти мені хочеться! — пищить Верть.

Та й швидше сіли за стіл.

А півник їм каже:

— Підождіть! Ви спочатку скажіть: хто знайшов колосок?

— Ти знайшов! — голосно закричали мишенята.

— А хто колосок обмолотив та зерно поніс у млин?

— Теж ти,— тихо відповіли Круть і Верть.

— А тісто хто місив? Дрова носив? Піч топив? Пироги пік?

— Все ти... Все ти,— ледве пропищали мишенята.

— А ви що робили?

Нічого сказати мишенятам.

Стали Круть і Верть вилазити з-за столу, а півник їх і не

затримує.

Немає за що таких ледарів пирогами пригощати.

 

СОЛОМ'ЯНИЙ БИЧОК

Українська народна казка

Жив собі дід та баба. Дід смолу гнав, баба дома сиділа, мички  пряла.

Якось баба напалась на діда:

— Зроби та й зроби мені, діду, солом'яного бичка і осмоли його смолою.

Навіщо тобі той бичок здався?

— Зроби, я вже знаю навіщо.

Дід — нічого робить — узяв, зробив солом'яного бичка й осмолив його смолою.

На ранок баба набрала мичок і погнала солом'яного бичка пасти. Сама сіла, пряде кужіль і приказує:

— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала.

Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь, наскочив на бичка.

— Хто ти такий? — питає.— Скажи мені!

А бичок і каже:

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

Ведмідь каже:

— Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати! Бичок нічого — мовчить! Ведмідь тоді його зараз за бік давай смолу оддирати. Оддирав-оддирав, та й зав'яз зубами, та ніяк і не вирве. Сіпав-сіпав — ні! Затяг того бичка хтозна-куди.

Баба прокидається, аж бичка й нема.

— Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов.

Та мерщій  додому. Коли дивиться — ведмідь бичка тягає. Вона до діда.

— Діду, ДІДУ, бичок наш ведмедя привів!

Дід вискочив, оддер ведмедя, взяв і закинув його в погріб. Другого дня, ще ні світ ні зоря, баба вже взяла кужіль і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла, пряде кужіль і приказує:

— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду.

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка:

— Хто ти такий? Скажи мені!

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

— Коли ти смолою засмолений,— каже вовк,— то дай і мені смоли засмолить бік, а то мені собаки обідрали.

— Бери!

Вовк зразу до боку, хотів смолу оддерти. Драв-драв, та зубами й застряг, що ніяк уже й не оддере: що хоче назад, то й ніяк.

От і вовтузиться з тим бичком!

Прокидається баба — аж бичка вже й не видно. Вона подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів»,— та й пішла.

Коли дивиться: вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовка в погріб укинув.

Погнала баба і на третій день бичка пасти. Сіла та й заснула.

Біжить лисичка.

— Хто ти такий? — питає бичка.

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

— Дай мені смоли, голубчику, приложити до боку: злющі собаки трохи шкури не зняли.

— Бери!

Ув'язла й лисиця зубами, ніяк не вирветься. Баба дідові сказала, дід укинув у погріб і лисичку.

А далі й зайчика-побігайчика піймали. Як назбиралось їх, дід сів над лядою  в погребі і давай гострити ніж. Ведмідь його й питає:

— Діду, навіщо ти ніж гостриш?

— Щоб з тебе шкуру зняти та зробити з тієї шкури і собі й бабі кожухи.

- Ой, не ріж мене, дідусю, пусти лучче на волю. Я тобі багато меду принесу.

— Ну, гляди!

Взяв і випустив ведмедя.

Сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:

- Діду, навіщо ти ножа гостриш?

— Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.

— Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.

— Гляди!

І вовка випустив.

Сидить та ще ножа гострить. Лисичка виткнула мордочку, питає:

— Скажи мені, будь ласка, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

— У лисички,— каже,— гарна шкурка на опушку й на комірець, хочу зняти.

— Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі і гусей, і курей принесу.

— Ну, гляди!

І лисичку пустив. Остався один зайчик. Дід і на того ножа гострить. Зайчик

його питає, а він і каже:

— У зайчика шкурка м'якенька, тепленька — будуть мені

на зиму рукавички й капелюх.

— Ох, не ріж мене, дідусю,— я тобі стьожок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю.

Пустив і його.

От переночували ту ніч, коли на ранок, ще ні світ, ні зоря,

аж стук-стук щось до діда в двері. Баба прокинулась:

— Діду, діду! Щось до нас у двері стукає, піди подивись!

Дід вийшов,— коли то ведмідь цілий вулик меду припер.

Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знову — стук-стук! Коли вийшов — аж вовк повен двір овець нагнав. От незабаром лисичка

принесла гусей, курей — усякої птиці. Зайчик понаносив стьожок,

сережок, намиста доброго. І дід радий, і баба рада.

 

К. Ушинський

УМІЙ ПОЧЕКАТИ

Жили собі брат і сестра — півник та курочка.

Побіг півник у садок та й почав клювати зеленісіньку смородину, а курочка й каже йому:

— Не їж, півнику! Почекай, поки смородина достигне.

Півник не послухався, клював та й клював і наклювався

так, що насилу додому дійшов.

— Ох! — кричить півник.— Лишенько моє! Боляче мені,

сестричко, боляче!

Напоїла курочка півника м'ятою, приклала гірчичник,—

і пройшло.

Видужав півник і пішов у поле; бігав, стрибав, зогрівся,

спітнів і побіг до ручаю пити холодну воду; а курочка йому гукає:

— Не пий, братику, почекай, поки прохолонеш!

Не послухався півник, напився холодної води,— і тут почала

його трусити лихоманка; насилу курочка додому його довела.

Побігла курочка до лікаря, прописав лікар півникові гірких

ліків, і довго пролежав півник у ліжкові.

Поки хворів півник, вже й зима настала. Видужав півник

і бачить, що річка льодом укрилася.

Схотілося півникові на ковзанах поковзатись; а курочка

й каже йому:

— Ой, почекай, півнику! Дай річці зовсім замерзнути, тепер

ще лід дуже тонкий, втопишся.

Не послухався півник сестри: покотився по льоду; лід проломився, а півник — шубовсть у воду! Тільки того півника й бачили.

 

В. Сухомлинський

ЗАЙЧИК І ГОРОБИНА

Засипало снігом землю. Нема чого їсти зайчикові. Побачив

зайчик червоні ягоди на горобині. Бігає навколо дерева, а ягоди —

високо. Просить зайчик: «Дай мені, горобино, одне гроно ягідок».

А горобина й каже: «Попроси вітра, він і відірве».

Попросив зайчик вітра. Прилетів вітер, гойдає, трусить горобину. Відірвалося гроно червоних ягід, упало на сніг. їсть зайчик

ягоди, дякує вітрові.

 

HAT